Привіт, мене звати Анна Біленька, і вже декілька років можна спостерігати народження мого роману «Летіла в небі чорна птаха». Влітку роботу відзначили на двох найбільших конкурсах країни: Коронація Слова та Смолоскип, а сьогодні я вирішила поділитися частинкою історії одного з героїв, Ірвана, якого так полюбили бета-рідери, та й, зізнатися, він і мені найбільш подобається. Послухати цей уривок у моєму виконанні (там багато мімічних стриманних емоцій) можна за посиланням.
Буду вдячна за реакції та підтримки, щоб скоріше ця птаха розправила крила та побачила світ. Нехай летить.
Нікому вони не потрібні. Сім мільйонів розкиданих по світу душ: Туреччина, Ліван, Єгипет, Європа, що тріщать по швах.
Коли почалась війна в Іраку, чотири мільйони біженців перетнули кордон Сирії, і їх прийняли як братів: стелили постелі, насипали супи. Але коли у 2011-му почалася війна в Сирії — посунули далі, всі разом, гнані бомбами. Поки пригинались на кордонах — від Угорщини до Австрії, від Австрії до Німеччини, — влада закривала очі. Нічні розбиті табори, натомлені ноги, місцеві жителі, які несли їжу, воду, речі, краплю доброго серця. Можливо, десь проблем не бачили, але там, на місцях, неможливо було повірити, що тисячі людей із пакунками за плечима — куртками, ковдрами, взуттям, — із дітьми, старими та покаліченими війною, ризикували життям, щоб отримати кращу роботу, кращі політичні умови чи будь-що ще, до чого апелювали випещені ведучі новин. Ці люди втратили все: сім’ї, школи, роботи, домівки. Вони шли, їхали, пливли, тікали, але всміхались, бо жили, ще жили. А світ мовчав.
Траплялося, влада дурила їх і повертала до таборів, звідки їх знову розвертали назад. Люди гуртувались, не довіряли, йшли пішки. Пішки було спокійніше. Інші обирали маршрут водою. За два роки до того, як Ірван проплив «Найбільш смертельним шляхом до Європи», щонайменше мільйон сирійців теж подолали цей шлях. «А якщо мільйон зміг, то і я зможу», — думав Ірван, вдивляючись у нічне небо. Він не знав, що статистика про десятки тисяч загиблих у теплих водах Середземного моря — лише частина правди, і море ще довго випльовуватиме бездушні, випатрані гумові долі і човни.
Разом із іншими чоловіками, які не приєдналися до жодної військової групи, хлопець рухався на захід короткими перебіжками з прив’язаним до грудей пластиковим пакетом із документами, телефоном та залишком грошей. З Сирії до Туреччини, через континент, своїм ходом. На березі останньої відомої землі платили п’ятсот п’ятдесят доларів за проїзд і сідали у човен. Обіймались коротко, ривками. Попереду чекало невідоме і суворе море. Припливши, знову йшли, спали вздовж доріг, опускали голови перед поліцейськими. Чекали у нескінченних чергах на тимчасові документи з вологою печаткою та новим статусом — «біженець». Ніхто не плакав. Сльози забрала вода.
Ніхто не хотів, щоб так склалося, ніхто не був винен. Жоден не хотів забирати робочі місця європейців, як казали в новинах, чи створювати небезпечні ситуації, як писали в газетах. Вони працювали по дванадцять годин на день, вчили чужі мови, йшли до університетів у п’ятдесят років, мили машини чи продавали марихуану туристам. Не цуралися ніякої роботи, щоб прогодувати сім’ї. Ніде не бажані: їх не помічали місцеві, обходили стороною свої. Невидимі, біженці, чужинці. «Сирія — наша матір», — нагадували собі, але яка ж жорстока була ця матір. Краще вже бути сиротами.
Ірван не згадував рідне Алеппо — місто, колись одне з найбільш населених у країні, а нині стерте на сірий порох. Хто з ким воював, повстанці з військами Асада чи навпаки? Росіяни чи американці? Чи самому йти до війська і воювати на чиємусь боці, добровільно обравши смерть, після того як стільки років тікав від неї? Ірван не вибиратв, бо не знав, чиї кулі забрали його сім’ю. Люди шепотілись: армія — то найменше зло, а от якщо втрапиш до рук поліції — закатують за зачиненими дверима. Купа людей, мовляв, зникали на два, три місяці чи й назавжди, тільки й шукай справедливості. Сирія й досі гадала, що весь світ проти її політичного режиму. Та хіба це має значення, коли мирне населення опинилось у кільці, звідки треба було вибиратися без навігаторів та джипіесу попід уцілілими стінами?
З минулого виринали довгі валки зелених автобусів, що вивозили жінок та дітей, жінок та дітей у першу чергу. Сонце, що розпікало залізо та розпалювало спрагу, сотні прощальних рук у вікнах. Ірван не думав про зґвалтованих по дорозі жінок, вбитих за грою дітей, старих, які вбивали себе самі, аби лише не бачити тих жахіть. Всі вони залишилися вдома, припорошені дорожною пилюкою.
Тьмяними спалахами виринають із пам’яті картинки спогадів. Прозоро-сірі мамині очі, які вже не мали сил плакати та молитись, молитись та плакати. Натруджені руки батька, що все життя вирощували продукти на продаж на місцевому ринку і десь там і залишились навіки, непорушно складені на грудях. Два брати, які, якщо вірити чуткам, виїхали в Дамаск і звідтоді не давали про себе знати. Живі чи поховані, ніхто не знав. Останні слова коханої дівчини, яка за секунду після того, як їх сказала, упала мертва на висушену землю. І дві рідні людини, що ще там залишились — мамина сестра та її син. Вони мали право лягати спати з упевненістю, що зранку прокинуться. Не сахатися голосних звуків, усміхатись перехожим і ходити вулицями, не тулячись до стін.
У Нідерландах Ірван прожив два роки. Отримав житло, влаштувався на роботу. Спочатку в піцерію в туристичному районі Амстердаму, а щойно вдосконалив мову, почав допомагати біженцям вести перемовини з місцевою владою. Його серце стало нечутливим до нещасть сиріт чи сліз чоловіків, які втратили на війні сім’ї. Він робив, що міг: перекладав, налагоджував процеси, коли треба, втішав, але частіше залишався осторонь. Він почав обростати зв’язкам, знав, що робити, щоб отримати направлення до лікаря, чи які обов’язкові процедури проходять всі приїжджі: відбитки пальців, флюорографія легень, перевірка кримінального минулого. Ще вчора все це розказували йому, а сьогодні вже він сам підказував наступні кроки наляканим землякам. Вони всі були земляками, які втратили свою країну.
Його соціальна квартирка з однією спальнею на околицях Вейспу, що у приміській зоні Амстердаму, була порожня та необжита. Ірван не витрачав кошти на облаштування. По поверненні додому він просто кидав речі на стілець біля ліжка, йшов у душ, захований за дверима-жалюзі, й чистив зуби найдешевшою пастою за дев’яносто центів. «У Швеції троє сирійських біженців збезчестили місцеву жительку», — монотонно долинало з телевізора навпроти ліжка. «Брехня», — спльовував хлопець у раковину і запалював останню за день цигарку від конфорки. Виходив на балкон, затягувався.
З вікна виднілася залізнична дорога, з обох боків огороджена високим пластиковим парканом, аби не створювала шумового забруднення. Шумового забруднення! Якби забути руки в крові, черги снарядів, осклянілі очі, то хай би шуміли, Аллах із ними, аби не погасли їхні очі. Повертався в кімнату, падав на ліжко, що відгукувалося важким скрипом і ще пам’ятало тіла попередніх власників. Там і засинав під хрипке бурмотіння синього екрану.
Зранку кімнату інколи, лише інколи, заливало сонце. Долинали крики горластих чайок, що були замість будильника. Сирієць заливав розчинну каву і вівсянку окропом, додавав у тарілку шматок масла. Цього було достатньо, щоб дожити до обіду в таборі, де він розливав у залізні миски гороховий чи томатний суп і видавав по шматку сірого хліба. Поки кипіла вода, вмикав уже другий телевізор, на спільній із вітальнею кухні, і бездумно проглядав картинки новин.
«Блим, блим, блим», — мигали незнаймомі обличчя на екрані, ще декілька сотень сирійців перетнули кордон якоїсь країни, Польща все ще відмовляється впускати сім тисяч біженців, незважаючи на квоти, встановлені Євросоюзом. Ірван не знав, що і він стане одним із тих трьохсот тисяч сирійців, що повернуться назад, додому.
Хлопця кликала рідна земля. Він пройшов це все один раз, тож удруге точно пощастить. Нехай Аллах, який давно про всіх забув, покладе руки на їхні голови й проведе крізь темні часи. План зрів, Ірван прикидав маршрути та відкладав гроші на непередбачувані витрати, записував імена та номери телефонів, які, як йому здавалось, стануть у пригоді.
Поки велися перемовини та домовленості на рівні країн, що кожен, хто повернеться, опиниться вдома, а не в труні, люди вишикувалися вздовж залізних огорож. Тримали зелені картки, що давали право на повернення, і напружено вслухалися в номери, які викрикували наглядачі перетину кордону: без імен, без сімей, одна людина за прохід, один номер. Безособовий.
Їм казали: «Повертайтесь, тут безпечно», — а незалежні новини транслювали кадри закривавлених тіл. На чиїх трупах будувати нову країну і якою ціною? Говорили, тисяч сімнадцять людей — плюс-мінус, на око, приблизно — загубилися між перевірками та кордонами. Чому вони не поверталися перевіреною дорогою, а ховаються, наче злодії, Ірван не знав, стискаючи клаптик зеленого картону та прислухаючись до наглядачів. Він ще не знав, що замість рідної школи — груда каміння, а там, де колись торгував батько — в землі зяяла діра. Тільки мечеть, єидина спогадка з часів до переїзду, стояла на своєму місці. Ірван скине взуття, схилить коліна в молитві, відчує знайомий запах ворсу і стримуватиме сльзи: «Я повернувся».
Авторка Анна Біленька
Photo by Rishabh Pammi
1 comment