Ще бувши в Сирії, одного вечора Ірван повертався з побачення: статна дівчина, з якою зустрічались два роки й готувались до весілля, як тільки війна перестане будити ночами. Він вже побажав доброї ночі, й пішов, а коли озирнувся щоб ще раз глянути на кохану на прощання, молода сирійка лежала в пилюці, а давно збайдужіла земля всотувала кров кольору нафти, яку ніяк не могли поділити.
Крик, голосніший за вибухи бомб, гуркіт землетрусів та обвали будинків, рознісся вулицею. Ірван сидів на колінах і притискав голову дівчини до грудей, просячи Аллаха забрати його, вирвати з нього серце, аби лише вона жила. Та Аллах, як і снайпер, що давно зліз із даху сусіднього будинку, залишився байдужим до прохань, і покинув сцену драми ще до того, як збіглись рідні. «Не вберіг! Не вберіг!» — прокльони матері стояли у спогадах і досі.
Ірван раз у раз прокручував у голові їхню останню зустріч перед сном, закарбовував у пам’яті запахи, нахил голови, імена тих, хто дивився на них із того світу, і тих, хто залишився та сподівався на допомогу. Обличчя ворогів пригадувати не доводилося: вони й так лежали каменем на серці.
Життя, давно розділене на «до» та «після», для його батьків, братів, коханої, припинилося назавжди. Більше не було Сирії, маминої мусаки чи фалафеля, батькових настанов, не було повітря, що влітку аж обпалювало легені. Над головою більше не гриміло, під ногами не хлюпало, але серце, набите спогадами, гупало, як і серце Лілі, через раз. У новій країні, відірваний від усіх, самотній, надламаний, він мав продовжувати жити хоча б заради них та двоюрідної тітки з сином, чоловік якої також спочивав десь на кордонах війни. І він жив, знайшовши себе у волонтерстві, з чого починав чи не кожен біженець.
Прихід у волонтерство може трапитися з двох основних причин — затягування душевних ран роботою та потребою допомагати іншим через емпатичність — та третьої, додаткової — наявності зайвого вільного часу і думок. Лілі була десь посередині й остаточно не вирішила, чому зараз і саме в цей табір вона пришла, а Ірван давно знав, що більше ніде у світі немає йому місця.
Нашвидкуруч побудовані табори з брезентовими наметами тулились один до одного, посеред дороги лежали дошки — почались осінні дощі, ґрунт розмило, перетворивши на болото. Темноокі діти сиділи в наметах, свердлячи чужинців чорними очима.
Стиснуті щелепі не розкривалися для зайвих слів, чорне волосся нестриженими кільцями скуйовдилось на голові, руки помережані синіми лініями, — таким дівчина побачила Ірвана. Він був її зросту, мав вольову поставу. В його очах Лілі бачила пустелю, випалену війною, і птахів, назв яких вона не знала, що могли б видзьобати очі його вбитій дівчині. Те, як він йшов, говорило про втрачене й набуте, про лють та смуток, про силу й незламність. Лілі, яка плакала над фото бездомних тварин, — добре, що в Нідерландах їх не було, — почула шиплячу сирійську молитву і підійшла. Так вона завжди підходила до краю прірви, наповненої чужим болем, аби зазирнути всередину і переконатись, — їй більше нема чого дати.
— Гей, привіт. Потрібна допомога. Привезли молоко, — сказала коротко англійською. Він кивнув: «Показуй дорогу».
Вони мовчки йшли одне за одним, мовчки переносили бідони на кухню. Розвантаживши машину, сіли сьорбати рідку каву. Двоє людей — Ірван, який вже не жив у шатрі, але щотижня приходив допомагати, й Лілі зі, здавалось, ідеальним європейським життям. Двоє скалічених: біженець, змушений покинути сім’ю й попрощатися з бізнесом, яким опікувався його батько, та випещена лише на позір європейка. Втім, їхні рани були схожі.
Хлопець вгадував знайоме у теплі Лілі, хоча її светр та загрубілі від роботи руки геть не нагадували про сирійку, тіло якої вже рік, два місяці й чотири дні лежало в землі.
1 comment